Як дружно всі написали мені листа. :)

А це був експеримент. Точніше не експеримент, а тест. Ні, навіть не тест. Не знаю що то було. Суть така, я не пишу в ЖЖ для того щоб хтось його читав. Ні, звичайно приємно знати що читають тебе, але головне не це. Мені не вистачає спілкування, розумієте? І коли пишу в одну сторону, то одне. То як історія. Може колись буду перегляди що понаписував і згадувати як воно було, а може і ні, це ще одна функція щоденника. Але зара це не головне. МЕНІ НЕ ВИСТАЧАЄ СПІЛКУВАННЯ! Тому і написав такі слова і вони спрацювали! :) І я задоволений. У мене немає вільного часу, зовсім немає. Я навіть не висипаюсь. І фішка в тому, що не хочу щоб він був. Бо тоді така скукота нападає, усвідомлюєш, що ти один, а ви так далеко. Тому ще раз прохання – не читайте просто так, напишіть пару слів. Навіть можете не читати а просто писати як у вас справи і що нового. Мені це дуже треба, особливо зараз.

 

Про сьогодні. Ввечері їхав на роботу і тут перед носом шлагбаум – весь такий світиться, мигає… Всі лампочки на місці )))))) І тут буквально пролітає пасажирський поїзд з двоповерховими вагонами. Я ще більше здивований. Він «пролетів» і шлагбаум моментом відкрився. Я в шоці. Мені навіть посигналили щоб я вже їхав. По-перше, я завжди проїжджав цей переїзд навіть не звертаючи уваги (по американським правилам дорожнього руху не потрібно зупинятись перед переїздом, навіть скидати швидкість не треба (за виключенням автобусів)), тут пролітає поїзд і навіть не товарний, а пасажирський. По друге, звик, що після того як проїде поїзд у нас ще треба як мінімум 2-3 хвилини почекати, або поки бабка з будки не вилізе і не натисне пімпу, що піднімає шлагбаум…

 

Знайшов біля поштового відділення картку медичного страхування. Не знав що з нею робити, як повернути власнику/власниці. На картці адреси немає. Є магнітна стрічка, але це не вихід. Дістався роботи. Запитав, що робити. Рішення виявляється дуже просте – просто треба кинути в любу поштову скриньку і документ повернеться до власника. Просто і здорово, правда?

 

Почитав новину - дедалі більше переживаю за рідних. Не те що з ними щось може статись, а те що і так нелегкі часи, а чим далі – тим гірше на Бальківщині жити. І чомусь народ не мітингує, не збирає майдани. Не знаю кого влаштовує таке життя і та влада, а за що боролись? А «революцію» навіщо робили? Напевно помаранчеві (ті хто свято і сліпо вірив у справедливість) зара жалкують, тільки признатись бояться як помилялись. Навіть перед собою. Це напевно найважче. А що як і не признались, не визнали? Невже на стільки зомбовані? Все. Перестав. Про політику більше ні-ні. Але ж то ваше життя, як так можна жити? Просто не можу так спокійно спостерігати. Мене чіпляє.